Тема: зростання магнатського землеволодіння. Становище
селян і міщан
Мета: виділити особливості життя селян та міщан в 16 ст.,
розкрити поняття «феодал», їх вплив на населення, розвивати любов до рідного
краю.
Тип уроку: вивчення нового матеріалу
Хід уроку
1 Організаційний момент
2 Актуалізація знань, умінь та навичок
Повторення географічних особливостей краю, до якої країни
входила територія.
Оголошення теми та мети
3. Вивчення нового
матеріалу
Становище
селянської общини
З давніх
часів селянство зберігало общинну організацію. Спочатку община була родовою і
складалася насамперед з близьких родичів — батьків та їх дітей, братів батьків,
а також їх дітей; взагалі ж до родової общини могли належати найрізноманітніші
лінії родичів.
Проте
писемні пам'ятки другої половини XIII—XIV і ще більшою мірою XV — першої
половини XVI ст. майже не знають родової (сімейної) общини в чистому вигляді.
Зростання феодальних повинностей, з одного боку, розширення общинної оранки й
інтенсифікація землеробства — з другого, вимагали збільшення кількості робочих
рук в общині. Природного приросту її членів уже не вистачало, до общини
доводилося приймати й сторонніх людей, яких називали потужниками, поплічниками,
товаришами, сябрами. Вони були повноправними членами сусідської общини і
виконували частину загальних феодальних повинностей, що лежали на общині,
користуючися за те вигодами від спільного господарства. Дольники, половинники,
підсусідки, які змушені були працювати (в тому числі на становищі наймитів) на
заможних общинників, були неповноправними.
Сусідська
община виросла з родової й довго зберігала пережитки родових відносин. Проте із
зростанням феодального землеволодіння колись вільна сільська община поступово
потрапляла під владу феодалів. Як зауважив Б. Д. Греков, цей процес почався ще
в часи «Руської Правди» (тобто в XI—XII ст.) і відбувався в такий спосіб:
частина общин і селянського населення вже підкоряється владі князя чи боярина,
і кількість таких общин зростає. У XIV — першій половині XVI ст. вільних общин
залишалося дуже мало.
Члени общини
спільно користувалися пасовиськами, лісами, озерами, ріками; проте орна земля,
а в більшості випадків і сіножаті ділилися між складовими частинами общини —
дворищами, що, в свою чергу, об'єднували по кілька димів, тобто господарств
окремих сімей. Дворищу як суспільному господарському комплексу належали орні
землі, ліси, луки, мисливські угіддя. Наприклад, в документі середини XIV ст.
записано, що дворище на Волині має «рольну землю», сіножаті та «озера рыбная».
На чолі дворища стояв старійшина, який представляв його перед общиною.
Всі
повинності община (громада) розподіляла між дворищами, а останні — серед своїх
димів. Дворища відповідали за виконання повинностей перед общиною, а община —
перед феодалами або державою (кругова порука). Общинами управляли отамани, яких
обирали представники дворищ. Західноруський літопис повідомляє, що ці отамани в
середині XIV ст. збирали данину з селян для татарської верхівки. Пізніше
отамани наглядали за виконанням селянських повинностей на користь польських і
литовських феодалів, які захопили українські землі. Община обирала також
власний, так званий копний, суд для розгляду дрібних справ (інші були в
компетенції феодалів).
Всередині
общини не було рівності. Заможні її члени зосереджували в своїх руках кращі
землі й усю владу в общині, розоряли бідноту. Внутрішні соціальні суперечності
послаблювали общину і полегшували панівному класу наступ на неї.
Зростання
феодального землеволодіння
На
українських землях набирало сили велике феодальне землеволодіння, князівське і
боярське, за рахунок захоплення общинних земель, купівлі маєтків у інших
власників, а також пожалувань. Невпинно посилювався наступ феодалів на
селянську общину. На середину XVI ст. вільних общинних земель на Україні майже
не залишилось. Подібне становище було тоді й у Росії. В сусідній з Україною
Молдавії протягом XV ст. процес поглинення общинного землеволодіння феодалами
вже завершився.
Захоплення
селянських земель викликало протест з боку їх власників. Селяни зверталися до
місцевої адміністрації і судів, посилалися на давність володіння, виставляли
свідків. Однак пригнобленому селянству протистояв організований у станові
корпорації і представлений в державних установах панівний клас, тому розгляд
скарг завершувався постановами на користь феодалів-загарбників.
Поряд із
захопленням общинних земель українські, польські й литовські феодали руками
залежного селянства вели освоєння пустищ, що лежали поза межами общин. Зростала
кількість феодальних маєтків, збільшувались їх площі.
Феодали
руйнували селянську общину, ставлячи, зокрема, на виборні посади своїх людей; з
XV ст. на українських землях на чолі волостей були поставлені великим князем
старости й намісники-державці. Феодали спочатку взяли під свій контроль
общинний суд, а потім замінили його вотчинним. Поступово й общинні землі
перетворювалися на вотчини (власність феодалів). Останні могли передавати їх у
спадщину, продавати тощо. Поряд з цим представники панівного класу одержували
від польського короля й великого князя литовського маєтки у винагороду за
службу або з умовою відбування її. Одержаними землями вони володіли у двох
формах: тимчасовій (умовній), доки виконується служба на користь сюзерена, і
постійній — з правом передачі своїх володінь у спадщину, продажу тощо.
Пожалування
князями земель за службу почалося ще в давньоруський період. З Галицького
літопису відомо, що Данило й Василько Романовичі давали землі своїм дружинникам
у Коломийській волості («велиции князи держать сию Коломыю на роздавание
оружьникам»). Та особливо великого розмаху набули такі пожалування на
українських землях у другій половині XV — першій половині XVI ст.
Дуже часто
князі й великі феодали роздавали своїм васалам землю у тимчасове користування,
«на поживенье» або «в хлебокормленье», тобто на утримання. На Україні це
називалось даниною чи держанням. При цьому в документах обов'язково
обумовлювалося відбуванням васалом військової служби разом із певною кількістю
воїнів, озброєних і споряджених. У 1378 р. галицький намісник Владислав
Опольський дав маєток одному з своїх слуг, відзначивши в грамоті: «А с того
имееть князю служити трими стрелци».
Спочатку, в
XIII—XIV і протягом майже всього XV ст., маєтки жалувались «до воли і ласки
господарской», інакше кажучи — на розсуд сюзерена, без жодних строків. Проте
вже наприкінці XV — на початку XVI ст. у джерелах частішають надання земельних
володінь «до живота» (до смерті васала), «до двух животов» (до смерті васала і
його сина) і навіть «до трех животов».
Феодали
прагнули перетворити тимчасове володіння у спадкове, зрівняти його у правовому
відношенні з вотчиною. У багатьох випадках це відповідало й бажанню сюзеренів,
заінтересованих, щоб з їхніх земель забезпечувалась військова служба. Тому
сюзерени давали маєтки переважно тим сімействам, з якими були традиційно
зв'язані не лише земельними стосунками, а й давніми родинними відносинами. У
грамотах великих князів литовських, котрими тимчасові володіння перетворювали
на спадкові, не раз прямо зазначалося, що це робиться, «абы не гинула служба
князя великого».
Васали мали
відбувати службу на користь сюзерена не лише з держань, а й з вотчин. Адже у
феодальній державі верховним власником землі був її глава, король чи великий
князь. Відповідно він мав права на землю свого васала. Щоправда, служба з
вотчин була легшою, ніж із тимчасових володінь, у багатьох випадках вона
перетворювалась на формальність, особливо на українських землях під владою
Польщі й Литви, де слабка центральна влада не могла добитися виконання служби
навіть з держань.
Феодальні
архіви XIV — першої половини XVI ст. зберегли тисячі жалуваних грамот польських
королів і великих князів литовських своїм васалам на українські села та окремі
земельні угіддя.
Найбільші
феодали на підвладних Польщі й Литві українських землях (король і великий
князь) вели власне господарство. На Волині, в Галичині, на Київщині й Поділлі
існувала значна кількість державних, королівських і великокнязівських маєтків —
«дворів» з житлами для челяді й слуг, господарськими будівлями — коморами,
стайнями, хлівами та ін. Орні й інші угіддя при кожному королівському чи
великокнязівському дворі експлуатувалися безпосередньо на господаря руками
залежних від нього людей.
Феодальні
повинності
Селянство,
основна маса населення українських земель, зазнавало різних форм феодальної
експлуатації: давало данини, іноді грошову ренту (чинш) та ін. на користь
окремих феодалів, сплачувало податки й відбувало повинності на користь держави
(уособленої королем або великим князем) і церкви.
Один з
головних загальнодержавних податків — щорічна грошова данина — на Київщині
називався подимщиною, що вказує на об'єкт оподаткування — з «диму». Подимщина
бере початок з часу складання Давньоруської держави. У Галичині (в Саноцькій і
Львівській землях) наприкінці XIV ст. грошову данину на користь короля також
називали подимщиною.
На
Чернігівщині адміністрація Великого князівства Литовського збирала в XV ст.
поголовщину (також, очевидно, з «диму»). На Волині цей податок називали
воловщиною (одиниця оподаткування — ділянка землі, зорана плугом, запряженим
волами). Наприклад, у 1407 р. Вітовт подарував своєму слузі Іллі В'ячковичу
кілька сіл у Володимирському й Луцькому повітах, дозволивши селянам не платити
згаданого податку державі: «отпустили есмо воловщину». На Східній Волині
грошова данина називалася болкуновщиною. У люстрації (складеному урядовцями
інвентарі-описі) державних земель Київщини 1471 р. про с. Романове поблизу
Житомира сказано: «А вси тые люди... болькуновщину дають с вола (мабуть, з
ділянки землі, зораної одноволовою упряжкою) по три гроши».
Для всіх цих
місцевих назв державного грошового податку в XV ст. існував у Литві й Польщі
загальний термін — серебщина (сплата сріблом, тобто срібною монетою). У 1447 р.
польський король і великий князь литовський Казимир IV офіційно скасував
серебщину. Та незважаючи на це, її продовжували збирати на українських і
білоруських землях, що перебували під владою Польщі й Литви, до середини XVI
ст.
Іншим
державним грошовим податком, загальним для всіх селян українських земель другої
половини ХIII—XV ст., була татарщина. У 80-х роках XIII ст. цей податок на
Волині збирали місцеві князі за дорученням ханської адміністрації. В
місцевостях, звільнених у 60-х роках XIV ст. від влади Орди, татарщину
сплачували в державну скарбницю. Наприклад, у грамоті Свидригайла Смотрицькому
домініканському монастиреві від 1405 р. серед інших повинностей населення
Поділля згадується й татарська данина.
Крім
серебщини й татарщини, селяни відбували численні повинності на користь держави:
будували й ремонтували замки й «двори» польського короля і великого князя
литовського, зводили мости, гатили греблі, прокладали шляхи, ходили працювати
«з косою, серпом і топором», «гонили звіра» під час королівського і
великокнязівського полювання, давали «підводи» і «стацію» — перевозили й
утримували короля (великого князя) з почтом.
До того ж на
селянство лягав тягар повинностей на користь місцевих феодалів — бояр, панів та
шляхти. Багато земель належало церкві, останній, крім виконання усіх
повинностей, феодально залежні селяни платили ще й десятину — десяту частину
від усіх своїх прибутків.
Однією з
головних форм феодальних повинностей селян у другій половині ХIII — першій
половині XVI ст. були данини натурою, бо це було зручніше феодалам, основна
маса яких не вела великого власного господарства. У Північній Київщині, на
Чернігівщині й у північно-східній частині Волині натуральну ренту здавали
здебільшого медом, воском і хутрами цінних звірів. Так, у другій половині XIV
ст. київський князь Володимир Ольгердович подарував Микільській церкві
«жеребей» землі на Київщині й зазначив, що «идеть с того жеребья полколоды
меду, а полведра, а полбобьра, а полтора вьска». Феодали збирали данини цими
цінними продуктами, бо їх не важко транспортувати й зберігати, накопичувати і
продавати на внутрішньому та зовнішньому ринках.
З винищенням
бобрів, куниць та інших цінних звірів данину хутром стала витісняти данина
медом і воском. Проте на багатьох поліських землях ренту не тільки медом та
воском, а й хутрами збирали до середини XVI ст.
У другій
половині XIII—XVI ст. натуральну ренту збирали ще й зерном та сіном — так зване
дякло. Крім того, залежні від панів селяни платили мезлеву — данину великою
рогатою худобою, свинями, вівцями, курми і яйцями.
З розвитком
міст, розширенням внутрішнього й зовнішнього ринку, збільшенням продуктивності
сільського господарства у феодалів зростала потреба в грошах, і натуральні
повинності поступово замінюються грошовими.
На середину
XIV ст. грошова рента поширювалася в Галицькій землі: селянин давав феодалу,
від якого залежав, «плат рочний». Наприкінці XIV ст. світські й церковні
феодали Київської землі також примушували селян сплачувати їм ренту грішми.
Так, Печерський монастир у 1398 р. одержував від мешканців маєтку, що йому
належав, копу грошей. А в 1407 p. польський король Владислав Ягайло подарував
своему слузі Федору село у Подільській землі з орними землями, різноманітними
угіддями і грошовими данинами, що свідчить про поширеність цього виду
феодальної ренти й на тогочасному Поділлі. У Поліссі останньої третини XV ст.
грошова рента також дедалі більше витісняє натуральну. В результаті вивчення
люстрації Київщини 1471 р. Б. Д. Греков зазначав, що «сільське залежне
населення на Київщині, так само, як в Новгороді й інших містах Русі, сиділо, в
основному, на оброці», тобто на грошовій ренті.
Рахункові
книги Великого князівства Литовського 1496 p., наприклад, у повній мірі
відбивають хід процесу заміни натуральних поборів, навіть найбільш цінних,
хутряних, грошовими: «20 бобрів грошми, по 40 грошей бобр..., а куниц 13
грошми, то осмьдесят грошей без дву грошей».
Починаючи з
середини XV ст., як видно з грамоти Казимира IV від 1447 р., на українських
землях, що входили до складу Польщі й Литви, всі виплати й штрафи бралися
грошима. Це свідчить про втягування феодального господарства в товарно-грошові
відносини, які сприяли розвитку продуктивних сил селянського господарства.
Селянин одержував можливість інтенсифікувати виробництво, що знайшло вияв у
розширенні, особливо з XV ст., трипілля, угноєнні полів, вирощуванні худоби на
продаж. Із втягуванням сільського господарства в ринкові відносини, головним
чином у хлібну торгівлю, становище більшості селян швидко стало погіршуватися
головним чином в результаті значного посилення феодальної експлуатації.
Форми
феодальної залежності
Феодальна
власність на землю становила основу експлуатації селянства. Із загарбанням
селянських земель феодалами селяни й особисто потрапляли в залежність від них.
На території України в XIV — першій половині XVI ст. ступінь феодальної
залежності селян був різним. Найбезправніша «челядь невільна» складалася з
холопів, закупів та інших елементів, які фактично перебували на становищі
рабів. Як і в часи «Руської Правди», холопство поповнювалося шляхом захоплення
в полон, народження від батьків-невільників, шлюбу з невільником або з невільницею,
заміни неволею смертної кари. Зберігали певне значення й інші чинники
поневолення селян: боргове холопство, самопродаж у рабство або продаж у рабство
жінок і дітей.
У XIV—XV ст.
челядь невільна працювала в основному в маєтках («дворах») польського короля й
великого князя литовського. Однак рабська праця при феодальному способі
виробництва була економічно невигідною, тому в процесі його розвитку челядь
невільну наділяли землею і перетворювали на кріпаків. Її роль у господарстві
феодалів на кінець XV ст. зводилася до мінімуму. Так, люстрація 1471 р.
свідчить про відмирання холопської праці у дворах великого князя литовського: в
описаній частині Київської землі налічувалося лише 25 чоловік челяді невільної.
Ще раніше відмовились від праці холопів у землеробстві церква, бояри, пани і
шляхта.
Основну масу
феодально залежних селян на українських землях становили данники й тяглі люди.
Наприкінці XV ст., наприклад, великий князь литовський Олександр пожалував
удільному князеві Василю Верезькому місто Любеч із землями й угіддями, «и з
людьми тяглыми, и з даньники, и з их даньми грошовыми и медовыми».
Із
запровадженням відробіткової ренти в зв'язку з переходом до фільваркового
господарства стиралися грані між данниками й тяглими. У другій половині XV —
середині XVI ст. данники на Україні мусили також ходити на толоку, відбувати
замкову службу, гатити греблі, прокладати шляхи тощо.
Привілейовану
категорію феодально залежного сільського люду на Україні в XIV — першій
половині XVI ст. становили слуги — «путні», «панцирні» та інші, яких найчастіше
оселяли поблизу кордонів, зокрема у замках, де вони відбували військову службу,
займаючись одночасно сільським господарством. Багато слуг жило на Київщині й
Поділлі. Значна частина їх взагалі звільнялася від виконання усіх феодальних
повинностей, крім військової служби, інша — платила грошову данину, але тільки
тоді, коли не брала участі у воєнних діях: «А коли на войну ходять, тогды
подимьщины не дають». У містах теж подекуди зустрічалася ця категорія
населення.
Спочатку слуги
були особисто вільними людьми, але протягом XV ст. великі князі литовські
роздали значну їх частину своїм васалам разом з іншими категоріями феодально
залежного селянства. Так, у жалуваній грамоті великого князя Олександра князеві
Семену Івановичу говориться (1496): «А дали есмо ему Чернигов с слугами путными
и с людьми данными и тяглыми».
Феодальна
залежність селян полягала не тільки у відбуванні повинностей на користь пана, а
й в обмеженні їх особистої свободи. За своїм юридичним статусом селянство в XIV
— першій половині XVI ст. ділилося на дві основні групи: «непохожих», або
«отчичів», і «вольних», або «похожих». Останні (які становили основну масу
селянства на тогочасних українських землях) — до часу користувалися обмеженим
правом переходу від одного пана до іншого; ті ж, що належали до першої групи,
були вже закріпачені. Феодальна залежність українського селянства продовжувала
дедалі зростати.
4 Закріплення
Поставлення дітям питань з теми уроку.
Про що говорили на сьогоднішньому уроці?
Хто такі «Феодали»?
Які їх обов`язки та можливості і як це впливало на людей?
5. Підсумок та домашнє завдання
Немає коментарів:
Дописати коментар