Тема: Соціальна структура населення та особливості
економічного життя.
Мета: закріпити знання про Волинь та Полісся, розкрити
структуру населення краю в 16 ст., виховувати любов до рідного краю
Тип уроку: вивчення нового матеріалу
Хід уроку
І Організаційний момент
ІІ Мотивація навчальної діяльності
ІІІ Актуалізація опорних знань
Робота з картою.
ІV Вивчення нового матеріалу
1. Соціальна
структура суспільства. За своєю суттю тогочасне суспільство було
феодальним. Для нього характерним був поділ на стани — великі соціально-правові
групи людей, що різнилися між собою спадковим, закріпленим у законах становищем
у суспільстві, певними правами, привілеями та обов’язками. Для станової
організації суспільства, що зазвичай містить декілька станів, характерна
ієрархічна будова (підпорядкованості одних станів іншим), виражена в нерівності
становища (правах та обов’язках) і привілеях. Соціальна структура українського
суспільства ХІV—ХV ст. була доволі розмаїтою. Основними станами були шляхта
(князі, пани, зем’яни, бояри), духовенство («церковні люди»), міщани
(патриціат, бюргерство, плебс) і селянство (слуги, данники, тяглові).
Становий
поділ українського суспільства у ХІV—ХV ст.
|
шляхта
|
духовенство
|
міщани
|
селяни
|
|
князі
пани
зем’яни
бояри
|
«церковні
люди»
|
патриціат
бюргерство
плебс
|
слуги
данники
тяглові
|
Найвищим
станом суспільства була шляхта. Її складали князі — найзаможніша титулована
знать, які поділялися на «княжат головних» і «княжат-повітовників». Перші не
підлягали місцевій владі, входили до великокнязівської ради, а у військові
походи йшли зі своїми загонами під родовими гербами. Другі, навпаки,
підпорядковувалися місцевій владі, не входили до великокняжої ради, а у
військові походи йшли в складі повітового ополчення.
Шляхту
також складали пани — заможна знать, яка не мала князівських титулів, але
вирізнялася давністю роду, вотчинним (спадковим) землеволодінням і певними
привілеями. Найбагатші пани разом із князями становили групу магнатів —
найбільших землевласників.
Середня
служила шляхта називалася зем’янами. Вона була залежною від князів і панів, а
шляхетський статус і спадкове землеволодіння здобула за військову (боярську)
службу. Зем’яни виконували особисту кінну службу і виставляли під час походу
певну кількість кінних воїнів.
Бояри
були дрібними шляхтичами-службовцями, що виконували різноманітні доручення, та
«панцирними слугами», які особисто відбували військову службу. Бояри походили
від селян-слуг, володіли удільними землями, користуючись ними за умови
виконання своєї служби.
Другий стан
суспільства — духовенство — складали «церковні люди» — окремий привілейований
стан українського суспільства. Вони не підлягали світському суду, а в разі
потреби потрапляли під суд єпископів. Духовенство поділялося на верхівку
(митрополит, єпископи, архієпископи та ін.) і рядових священнослужителів.
Найбільшу частину складали приходські священики.
До
міщан входили патриціат — найзаможніша частина міщанства, що складалася з
найбагатших і найвпливовіших купців, ремісників-майстрів, бюргерство — середня
частина міщанства, яку складали цехові майстри та торговці середнього достатку,
та плебс — дрібні ремісники, торговці та інші жителі міст.
До
найбезправнішого стану суспільства — селян — належали слуги — особисто вільні
селяни, які перебували на службах, отримуючи за це земельні наділи й звільнення
від повинностей, данники — особисто вільні та економічно незалежні
селяни-общинники, які сплачували державі данину (чинш) натурою або грішми, та
тяглові — селяни, які не мали власної землі й вели господарство на земельних
ділянках, що належали державі або землевласникам. За користування землею вони
відпрацьовували повинність зі своїм тяглом (робочою худобою). Були як особисто
вільні, так і прикріплені до своїх наділів тяглові селяни.
2. Панівні
верстви населення та їхнє життя. У Польському королівстві та Великому
князівстві Литовському соціальна структура населення мала певні відмінності.
Так, у Польщі всі панівні прошарки суспільства, тобто феодали, називалися
шляхтою. Спершу це були рицарі, які перебували на державній військовій службі,
отримуючи в користування земельну власність. У 1374 р. король Людовік
Анжуйський, що одночасно був королем Польщі та Угорщини, ухвалив привілей, за
яким їхні землеволодіння стали спадковими. Поступово шляхта стала панівною верствою
в Польщі. Через свої представницькі органи (місцеві сеймики та загальний сейм)
вона визначала політику держави.
У
Великому князівстві Литовському панівна верства була більш розмаїтою. Тут
поєднувалися елементи власне Литви, Київської Русі та Польщі. У другій половині
ХІV — на початку ХVІ ст. відбувається формування єдиної панівної верстви з
єдиними правами, привілеями та обов’язками, яка стала називатися шляхта.
Поняття
і терміни
Шляхта —
привілейований пануючий стан у Польщі, Угорщині, Литві, на українських та
білоруських землях, що в ХІV—ХVІІІ ст. входили до складу Польського
королівства, Великого князівства Литовського, а з 1569 р.— до Речі Посполитої.
Приналежність до шляхетського стану забезпечувала людині широкі корпоративні
права й привілеї, що відділяли її від інших верств суспільства.
Головним
обов’язком шляхти була військова служба за власний кошт і сплата невеликого
грошового збору. За відбуття військової служби шляхта отримувала різні
привілеї.
Шляхтич
входив до шляхетської корпорації, що вирішувала різні питання життя повіту, міг
бути обраним до повітових органів влади й сейму. Його життя цінувалося дорожче
за будь-кого. Винному в образі шляхтича селянинові чи міщанину відрубували
руку. Шляхта мала широкі привілеї в торгівлі та землекористуванні. Був
вироблений своєрідний кодекс шляхетської честі. У суді слово шляхтича не
потребувало доказу. Шляхтич, який скоїв злочин, підлягав шляхетському суду й
позбавлявся привілеїв.
Виняткові
політичні й особисті права виробили в шляхти високе почуття власної гідності й
разом із тим зневажливе ставлення до представників нижчих верств суспільства.
Шляхетські
привілеї були офіційно затверджені місцевою владою.
За
Кошицьким привілеєм (1374 р.) польську шляхту було звільнено від усіх
повинностей за винятком сплати поземельного податку, а землеволодіння шляхтичів
ставало спадковим.
Городельський
привілей (1413 р.) передбачав, що всі шляхтичі у Великому князівстві
Литовському повинні мати герби, бути католиками й одружувати дочок тільки з
католиками.
Червінський
привілей (1422 р.) гарантував польській шляхті недоторканність її
землеволодінь.
Едлінсько-краківський
привілей (1430—1433 рр.) давав гарантію особистої недоторканності польської
шляхти, заборону заарештовувати її інакше ніж за рішенням суду і на підставі
закону.
За
Віленським привілеєм (1447 р.) Казимира ІV Яґеллончика права й вільності
польської шляхти поширювалися на руську шляхту всіх земель Великого князівства
Литовського.
Цереквицький
привілей (1454 р.) зобов’язував польського короля обговорювати разом зі шляхтою
законодавчі питання й не дозволяв починати війни без її відома.
Нешавські
статути (1454 р.) підтвердили всі попередні привілеї, які отримала шляхта
окремих польських земель, а також заборонили приймати будь-які нові закони без
згоди шляхти.
Пйотркувський
статут (1496 р.) узаконив прикріплення селян до землі, зрівняв
західноукраїнських бояр — нащадків знаті колишнього Галицько-Волинського
князівства — у правах із польською шляхтою.
Одночасно
з наданням привілеїв запроваджувалися й певні обмеження на зростання кількості
шляхти за рахунок переходу з інших станів.
Щоб
очистити шляхетство від «випадкових людей», великокнязівська влада Литви в
1522 р. прийняла спеціальну ухвалу про «вивід шляхетства». За нею до
шляхетського стану були віднесені нащадки тих осіб, які стали боярами за
правління князів Вітовта, Сиґізмунда й Казимира. У 1528 р. був складений
список шляхти, затверджений сеймом. Водночас поняття «боярин» і «зем’янин»
замінили на єдиний — «шляхтич». Наступного року в Литовському статуті —
збірнику законів Великого князівства Литовського — було записано, що імунітетні
грамоти шляхтичів не потрібно щороку підтверджувати, вони є постійним
документом. Також статут гарантував шляхті, що її не можна карати без суду.
У
40—50-ті рр. ХVІ ст. були уточнені списки шляхти та їхніх слуг. Відповідно
до «Уставу на волоки» (1557 р.), шляхтичами визнавалися лише «бояри
стародавні», решта поверталися до станів селянства або міщанства.
У
1563 р. згідно з грамотою великого князя литовського скасовувалися всі обмеження
щодо православної шляхти, зокрема, і на українських землях, (деякі історики
застосовують щодо неї назву «українська шляхта»). Таким чином, на середину
ХVІ ст. правляча верхівка була консолідована в одному шляхетському стані,
який майже втратив національні особливості в межах єдиної Литовської держави, а
згодом і в межах Речі Посполитої.
Шляхта
була неоднорідна за своїм майновим становищем. Умовно її можна поділити на три
основні групи — дрібна шляхта, середня шляхта й магнати. Дрібні шляхтичі мали
від 1 до 50 селянських дворів, магнати — кілька або десятки тисяч.
До
панівної верстви населення також належала частина духовенства — вищі ієрархи
(митрополит, єпископи, ігумени тощо), спосіб життя і доходи яких не поступалися
шляхетським. Крім того, більшість із них були вихідцями зі шляхетського стану.
V. Закріплення
вивченого матеріалу
1. Назвіть
основні стани суспільства на українських землях в ХІV — першій половині ХVІ ст.
2. Хто
належав до панівної верстви населення?
3. Які
права та обов’язки мали шляхтичі?
4. Як
відбувався процес формування шляхетського стану?
VI. Підсумки уроку
VIІ. Домашнє завдання
Немає коментарів:
Дописати коментар