Поняття екологічного права

У загальному вигляді екологічне право є галуззю права, якою регулюються суспільні відносини щодо користування природними ресурсами, охорони навколишнього природного середовища і за­безпечення екологічної безпеки.

Назва галузі походить від терміна «екологія» (грецьк. оісоз — бу­динок, житло, місце мешкання, Іо^оз — наука) і буквально означає наука про місце і умови життя людини.

У науковий вжиток слово «екологія» вперше увів німецький учений-біолог Е. Геккель у 1866 р. Тоді воно мало вузьку сферу за­стосування, головним чином у рамках біології.

Ширшого змісту термін «екологія» набув у другій половині XX ст. у зв'язку з посиленням впливу людини на природу. Посту­ пово екологія набуває значення наукової основи організації раціонального природокористування. Нині вона визначається як вчення про взаємодію живих організмів з навколишнім середовищем (довкіллям).

У 70-х роках XX ст. із загальної екології виділилас соціальна екологія (екологія людини) — наука про взаємодію суспільства з на­вколишнім природним середовищем. Вона є теоретичною базою для розв'язання практичних проблем охорони навколишнього природ­ного середовища й організації раціонального природокористуван­ня. Назва «екологічне право» усталилась у 70—80-х роках XX ст. у результаті «екологізації» природоохоронного права. Поряд з нею під впливом Стокгольмської конференції ООН з навколишнього середовища 1972 р. набули поширення й інші назви — «право на­вколишнього середовища» та «право охорони навколишнього при­родного середовища». А в Україні був прийнятий Закон «Про охо­рону навколишнього природного середовища» (1991 р.).

За змістовної близькості понять «навколишнє середовище» і «навколишнє природне середовище» перше з них точніше відобра­жає об'єкт правової охорони. Природне середовище — це фактич­но природа, проте її у чистому вигляді вже практично не існує. По­над 90 % екосистем у світі є штучними. Під впливом науково-технічного прогресу в останні півстоліття утворилося нове антро­погенно-природне середовище, яке й отримало назву навколиш­нього середовища (англ. — ептгоптепі).

Концепція права навколишнього середовища є офіційною кон­цепцією ООН, її органів і установ, зокрема Програми ООН з на­вколишнього середовища (ЮНЕП). Вона сприйнята європейським співтовариством і багатьма країнами світу (США, Канада, Велика Британія, Японія та ін.).

На позицію цієї концепції останнім часом перейшов і російський законодавець. Замість Закону «Про охорону навколиш­нього природного середовища» 1991 р. у Російській Федерації з 2002 р. діє Федеральний закон «Про охорону навколишнього сере­довища».

Певний рух у цьому напрямі є і в Україні. Чинна Конституція ввела в екологічний вжиток термін «довкілля» (ст. 50). Звідси по­ходить «право охорони довкілля».

Термін «довкілля» є більш адекватним термінові «навколишнє середовище», ніж «навколишнє природне середовище». Якби було навпаки, то відповідний конституційний термін мав би назву «при­родне довкілля». Отже, зроблено крок до гармонізації екологічно- го права України з міжнародним правом навколишнього середови­ща (англ. — епуігоптепіаі Іам/, франц. — дгоіі йе Гепуігоппетепї).

У цьому контексті важко погодитися з деякими правознавцями про обмеженість концепції права навколишнього середовища, яка «виключає із сфери правового захисту найвищу соціальну цінність — життя і здоров'я людини»¹. Навпаки, провідною ідеєю цієї кон­цепції з самого початку був правовий захист життя й здоров'я лю­дини від негативних екологічних факторів. Цією ідеєю пройнята Стокгольмська декларація з навколишнього середовища. Згідно з її принципами людина має основне право на задовільні умови жит­тя в навколишньому середовищі (принцип 1); держави вживають усіх можливих заходів для запобігання забрудненню морів речови­нами, які можуть поставити під загрозу здоров'я людини (прин­цип 7); держави мають виробити єдиний і скоординований підхід до планування свого розвитку, щоб цей розвиток відповідав потре­бам охорони і поліпшення навколишнього середовища на благо населення цих держав (принцип ІЗ)².

Цілком очевидно, що відповідно до загальновизнаного принци­пу пріоритету міжнародного права ми мусимо адаптувати свою еколого-правову термінологію до міжнародних стандартів. Ситу­ацію, коли одна й та сама галузь права називається по-різному (екологічне право, право охорони навколишнього природного се­редовища, право навколишнього середовища, право охорони довкілля), не можна вважати нормальною. Згадаймо у зв'язку з цим Р. Декарта, який писав, що принаймні половини помилок можна уникнути, якщо домовитися про поняття.