Закон як джерело екологічного права

Відповідно до української правової доктрини закон — це «нор­мативний акт вищої юридичної сили, який регулює найважливіші суспільні відносини»¹. Тільки Конституція України «височить» над законами, оскільки має статус Основного Закону.

Закон є засобом закріплення державної екологічної політики. У законах відображені основні вимоги, що стосуються предмета екологічного права. Пріоритетне місце закону в системі джерел екологічного права зумовлено також тим, що всі інші акти цього права мають підзаконний характер.

Системоутворюючим актом комплексної галузі екологічного права і законодавства є Закон України «Про охорону навколиш­нього природного середовища». Він складається з преамбули та 16 розділів: «Загальні положення»; «Екологічні права та обов'язки громадян»; «Повноваження рад у галузі охорони навколишнього природного середовища»; «Повноваження органів управління в га­лузі охорони навколишнього природного середовища»; «Спостере­ження, прогнозування, облік та інформування в галузі охорони на­вколишнього природного середовища»; «Екологічна експертиза»; «Стандартизація і нормування у галузі охорони навколишнього природного середовища»; «Контроль і нагляд у галузі охорони на­вколишнього природного середовища»; «Регулювання використання природних ресурсів»; «Економічний механізм забезпечення охо­рони навколишнього природного середовища»; «Заходи щодо за­безпечення екологічної безпеки»; «Природні території та об'єкти, що підлягають особливій охороні»; «Надзвичайні екологічні ситу­ації»; «Вирішення спорів у галузі охорони навколишнього природ­ного середовища»; «Відповідальність за порушення законодавства про охорону навколишнього природного середовища»; «Міжнарод­ні відносини України у галузі охорони навколишнього природного середовища».

Сфера застосування законів як джерел екологічного права визна­чена Конституцією України. Нею передбачено, що виключно зако­нами визначаються правовий режим власності на природні ресурси, нормативні засади використання цих ресурсів, виключної (мор­ської) економічної зони та континентального шельфу, освоєння космічного простору, а також основи екологічної безпеки (ст. 92).

В Україні певний час силу законів мали й деякі інші норматив­но-правові акти. Зокрема, 18 листопада 1992 р. Верховна Рада Ук­раїни прийняла Закон «Про тимчасове делегування Кабінету Міністрів України повноважень видавати декрети у сфері законо­давчого регулювання». Протягом шести місяців Уряд України прийняв ряд таких декретів, які частково стосувалися й сфери еко­логії (наприклад, декрет від 26 грудня 1992 р. «Про приватизацію земельних ділянок»). Нині ця практика стала історією. За своєю юридичною силою в одному ряду із законами знаходяться кодек­си. Кодекс — це «систематизований законодавчий акт, що регла­ментує однорідну сферу суспільних відносин»¹.

У галузі екологічного права діє чотири природоресурсні кодек­си — Земельний, Водний, Лісовий та Кодекс України про надра. Ними регламентуються відносини щодо використання й охорони відповідно землі, вод, лісів і надр. Кодекси мають системоутворю­юче значення для земельного, водного, лісового та гірничого зако­нодавства.

Природоресурсні кодекси мають багато в чому схожу структуру. Вони містять розділи, що стосуються загальних положень, прав та обов'язків природокористувачів, повноважень державних органів стосовно управління і контролю у відповідній сфері, вирішення спорів, юридичної відповідальності, міжнародних відносин тощо.

Водночас кожен кодекс має свою змістовну специфіку. Вона зу­мовлена особливостями предмета й об'єкта правового регулюван­ня. Ця специфіка пов'язана, зокрема, з правилами користування землею, водами, лісами і надрами та механізмом їх виконання.

Форма систематизації законодавства шляхом прийняття відповідних кодексів є необхідним заходом для удосконалення пра­вового регулювання певної групи суспільних відносин. Але наш за­конодавець не є послідовним у цьому питанні. Саме тому роль си­стемоутворюючих актів для галузі гірничого законодавства у нас виконує не відповідний кодекс, а Закон України «Про надра», а для галузі фауністичного законодавства — Закон України «Про тваринний світ».

Або візьмемо два близькі між собою об'єкти правового регулю­вання й охорони — ліки та рослинний світ. Щодо першого діє Лісовий кодекс України, щодо другого — Закон України «Про тва­ринний світ».

За радянської доби в союзному екологічному законодавстві ча­сто використовувалася форма основ. Діяли, зокрема, Основи зе­мельного (1968 р.), Основи водного (1970 р.), Основи лісового (1977 р.) законодавства СРСР і союзних республік.

З проголошенням незалежності України наш законодавець не відмовився від цієї форми, але вдається до неї рідко. Екологічної сфери, зокрема, певною мірою стосуються Основи законодавства України про охорону здоров'я (1992 р.). У них закріплено ряд норм, спрямованих на забезпечення екологічної безпеки, і зафіксовано принцип охорони навколишнього природного середо­вища як одну з гарантій охорони здоров'я населення.

Близькими до законів є нормативні постанови Верховної Ради України. Деякі з них мають принципове значення як джерела еко­логічного права. До них, зокрема, належить вже згадувана Поста­нова «Про Основні напрями державної політики України у галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпе­чення екологічної безпеки» (1998 р.).

Аналіз правового регулювання екологічних відносин в Україні засвідчує, що законам і кодексам належить тут провідне місце. При цьому йдеться не тільки про закони спеціального екологічного призначення («Про охорону навколишнього природного середови­ща», «Про екологічну експертизу», «Про зону надзвичайної еко­логічної ситуації», «Про екологічний аудит» тощо), а й про закони загального характеру, які також належать до джерел екологічного права. Значну кількість екологічних норм містять, зокрема, закони України «Про власність» (1991 р.), «Про підприємства в Україні» (1991 р.), «Про зовнішньоекономічну діяльність» (1991 р.), «Про транспорт» (1994 р.), «Про забезпечення санітарного та епідемічно­го благополуччя населення» (1994 р.), «Про туризм» (2003 р.) та інші.