Екологічне право як навчальна дисципліна і галузь науки

В міру зростання значення екологічного права постало питання його вивчення у вищих юридичних навчальних закладах. Сучасний навчальний курс екологічного права складається із загальної, особ­ливої та спеціальної частин. Загальна частина передбачає вивчен­ня поняття екологічного права та його джерел, екологічних прав людини і громадянина, загальних правил раціонального природо­користування, охорони навколишнього природного середовища та забезпечення екологічної безпеки, питань управління і контролю в екологічній сфері, юридичної відповідальності за порушення еко­логічного законодавства тощо.

Особлива частина складається з інститутів природоресурсного права — земельного, гірничого, водного, лісового, атмосфероохо-ронного, фауністичного. У рамках цієї частини вивчаються правові основи екологічної безпеки, охорони рослинного світу, особливо охоронюваних територій та об'єктів тощо.

Предметом спеціальної частини зазвичай є питання міжнарод­но-правової охорони довкілля. Тут вивчаються зміст і механізм дії міжнародного та європейського права навколишнього середовища.

Предметом науки екологічного права є закономірності його розвитку, дослідження сутності й механізму дії норм, інститутів і галузей (підгалузей) цього права, його порівняльних аспектів, про­блем співвідношення національного екологічного права з міжна­родним правом навколишнього середовища тощо.

Наука екологічного права є відносно молодою. Вона почала розвиватися в Україні як наука природоохоронного права з другої половини 50-х років минулого століття. Те саме спостерігалося в інших союзних республіках та на загальносоюзному рівні. Стиму­лююче значення у цьому мали прийняті з 1957 по 1963 р. у всіх со­юзних республіках закони про охорону природи.

Закон «Про охорону природи» Української РСР від 30 червня 1960 р. не тільки став точкою відліку для формування республі­канської комплексної галузі природоохоронного права і законодав­ства, а й помітно сприяв активізації природоохоронної діяльності в республіці, удосконаленню державного управління у цій сфері. Відповідно до вимог цього закону в Україні вперше було утворено спеціальний державний орган — Державний комітет Ради Міні­стрів Української РСР по охороні природи.

У зв'язку з цим важко погодитися з оцінкою, що цей закон був негативним, оскільки «...не передбачав заходів юридичної відповідальності за природоохоронні правопорушення»¹. Чинний Закон України «Про охорону навколишнього природного середо­вища» також не містить кримінальних, цивільних чи адміністра­тивних санкцій за відповідні правопорушення. Ці санкції як тоді, так і тепер містяться у відповідних кодексах.

У Москві піонерами наукових досліджень проблем природоохо­ронного права і впровадження відповідного навчального курсу бу­ли професор юридичного факультету Московського державного університету М. Д. Казанцев і професор Г. М. Полянська (Всесоюзний науково-дослідний інститут радянського законодавства)¹. З ряду принципових питань вони займали різні позиції, а тому по­леміка між ними в публікаціях і на наукових конференціях стала каталізатором для пошуку шляхів розвитку природоохоронного права як у центрі, так і в союзних республіках.

В Україні перші наукові розробки правових проблем охорони природи були проведені у Секторі держави і права АН УРСР (нині — Інститут держави і права імені В. М. Корецького НАН України) на початку 60-х років XX ст. їх автором був В. Л. Мунтян. Потім він перейшов на юридичний факультет Київського державного університету, де продовжив свої наукові пошуки і започаткував на­вчальний курс з природоохоронного права.

Провідними московськими правознавцями, які у 70—80-х роках сприяли трансформації природоохоронного права в екологічне, бу­ли професор О. С. Колбасов (Інститут держави і права АН СРСР) і професор В. В. Петров (юридичний факультет Московського університету). Перший із них у цей час опублікував монографію «Екологія: політика — право» (1976 р.), а другий — «Екологія і пра­во» (1981 р.).

Наукові дослідження екологічної проблематики в Інституті дер­жави і права АН УРСР відновилися на початку 70-х років. Після Стокгольмської конференції ООН з навколишнього середовища (1972 р.) акцент тут було зроблено на праві навколишнього сере­довища. Концептуальні засади нового праворозуміння в еко­логічній сфері знайшли відображення у серії підготовлених в Інституті фундаментальних праць: «Організаційно-правові питання охорони навколишнього середовища в СРСР» Ю. С. Шемшученка (1976 р.); «Юридична відповідальність в галузі охорони навколиш­нього середовища» Ю. С. Шемшученка, В. Л. Мунтяна і Б. Г. Ро-зовського (1978 р.); «Охорона навколишнього середовища від шу­мового впливу (правові і організаційні питання)» Н. Р. Малишевої (1978 р.); «Охорона навколишнього середовища у містах» (колек­тив авторів, 1981 р.); «Ради народних депутатів і охорона навколишнього середовища» (колектив авторів, 1984 р.); «Правова охо­рона навколишнього середовища в галузі промислового вироб­ництва» (колектив авторів, 1986 р.); «Місцеві ради і охорона навко­лишнього середовища» Ю. С. Шемшученка (1988 р.); «Правові проблеми екології» Ю. С. Шемшученка (1989 р.) та інших.

Ці роботи набули загальносоюзного резонансу. Як писав з цьо­го приводу професор В. В. Петров, «на основі комплексного підхо­ду до охорони навколишнього природного середовища склалася київська еколого-правова школа, представлена в сучасний період цілою низкою наукових праць»¹.

Поряд з Інститутом держави і права АН УРСР у цей період від­булося розширення теоретичних досліджень еколого-правової тема­тики і в інших провідних наукових центрах України. У Харківсько­му юридичному інституті над відповідними проблемами плідно пра­цювали Ю. О. Вовк, В. К. Попов, В. О. Чуйков, А. П. Гетьман; на юридичному факультеті Київського державного університету — В. Л. Мунтян та В.І. Андрейцев; на юридичному факультеті Львів­ського державного університету — Н. І. Тітова та С. М. Кравченко; у Ворошиловградському філіалі Інституту економіко-правових до­сліджень АН УРСР — Б. Г. Розовський; на економіко-юридичному факультеті Донецького державного університету — А Г. Попкова.

Після проголошення незалежності України відбулися якісні змі­ни в характері досліджень еколого-правової тематики. Система українського екологічного права почала розглядатися не як части­на відповідної загальносоюзної системи, а як самодостатня галузь суверенної держави. Під цим кутом зору останнім часом підготов­лено і видано чимало цікавих індивідуальних і колективних моно­графічних праць. Серед них монографії А. П. Гетьмана «Процесу­альні норми і відносини в екологічному праві» (1991 р.); Н. Р. Ма-лишевої «Гармонізація екологічного законодавства в Європі» (1996 р.); Г. І. Балюк «Правові аспекти забезпечення ядерної та радіаційної (радіоекологічної) безпеки в Україні» (1997 р.); «Еко­логічний контроль: питання теорії і практики» (колективна, за ред. Ю. С. Шемшученка, 1999 р.); С. Б. Гавриша «Кримінально-правова охорона довкілля в Україні» (2002 р.); В. В. Костицького «Екологія перехідного періоду: право, держава, економіка» (2003 р.).

У роки незалежності посилилась увага і до видання підручників та навчальних посібників з екологічного права України. Назвемо лише частину з них: «Екологічне право України» (загальна та особ­лива частини, Харків, 1995 — 1996 рр.); О. С. Бабяка, П. Д. Білен-чука та Ю. О. Чирви «Екологічне право України» (Київ, 2000 р.); «Екологічне право» (Київ, 2001 р.); «Екологічне право України» (Одеса, 2001 р.); М. І. Малишка «Екологічне право України» (Київ, 2001 р.); І. А. Дмитренка «Екологічне право України» (Київ, 2001 р.); «Екологічне право України» (Харків, 2001 р.).

Істотно збільшилася за останній період кількість виданих в Ук­раїні збірників законодавчих актів екологічного характеру, міжна­родних договорів та інших документів з питань охорони навколиш­нього середовища. Заплановано видання «Екологічної енциклопедії України».

Для вивчення курсу екологічного права важливе значення та­кож має перша в Україні шеститомна «Юридична енциклопедія», видана під егідою Інституту держави і права імені В. М. Корецько-го НАН України (Київ, 1998—2004 рр.). У ній вміщений широкий блок енциклопедичних статей, що стосуються поняття і сутності екологічного права, механізмів його реалізації, юридичної відпо­відальності за екологічні правопорушення тощо.