Розвиток вітчизняної соціальної психології

Розвиток вітчизняної соціальної психології.

Тривалий час вітчизняна соціальна психологія розвивалася як складова науки спершу колишньої Російської імперії, пізніше — Радянського Союзу, зазнаючи відповідних політичних та ідеологічних впливів. Самодостатній її розвиток помітний з останнього десятиліття XX ст. В зародженні та розвитку цієї науки виокремлюють такі етапи:

— зародження соціально-психологічних ідей у суспільних та природничих науках;

— відмежування соціальної психології від філософії, психології та соціології і перетворення її на самостійну галузь знання (кінець XIX ст. — початок 30-х років XX ст.);

— стагнація соціальної психології (друга половина 30-х — 50-ті роки XX ст.);

— відродження соціальної психології та її розвиток на основі соціалістичної орієнтації (друга половина 50-х — кінець 90-х років XX ст.);

— розвиток сучасної вітчизняної соціальної психології на основі нової соціально-економічної парадигми.

У 20-ті — 30-ті роки XX ст. пошук вітчизняною соціальною психологією власного шляху відбувався як у дискусіях з основними школами зарубіжної науки, так і в процесі засвоєння та застосування марксистських ідей. Хоч авторами публікацій у 20-ті роки були представники різних наук (психологи В. Артемов, Б. Бєляєв, невропатолог і психіатр В. Бехтєрев, психолог і філософ Г. Челпанов, юрист М. Рейснер, філолог Л. Войтоловський та ін.), домінували соціологічний і психологічний підходи до явищ соціальної психології.

На 30-ті роки XX ст. припадає пік розвитку соціально-психологічних досліджень у прикладних галузях, особливо в педології (сукупність концепцій про розвиток дитини) і психотехніці. Активно, зокрема, проводилися дослідження з проблем взаємин колективу й особистості, чинників формування і функціонування дитячих колективів, психологічних проблем безпритульності та ін. Особливий внесок у розвиток прикладних аспектів соціальної психології зробив видатний педагог Антон Макаренко (1888—1989), вчення якого про колектив, стадії його розвитку, формування взаємин, типологію конфліктів, шляхи їх розв'язання дотепер не втратило своєї актуальності. Головну його мету Макаренко вбачав у формуванні колективіста, проголошуючи пріоритет колективу над особистістю. Погляди педагога відповідали тогочасній ідеології, відповідно впливаючи на педагогіку і соціальну психологію.

Розвиток соціальної психології майже припинився наприкінці 30-х років XX ст. Це було спричинено ізоляцією вітчизняної науки від західної, посиленням ідеологічного контролю над наукою, забороною рефлексології, педології, психотехніки. Крім того, у 30-ті роки панувала думка, що всі психічні явища (від відчуттів до характеру) за своєю суттю є соціальними, тому спеціальна наука — соціальна психологія — не потрібна, її проблеми можуть бути розв'язані у річищі загальної психології.Наприкінці 50-х років XX ст. постало питання про відродження соціальної психології, що було зумовлено практичними потребами суспільства, пом'якшенням суспільно-політичного клімату в країні. Розпочався цей процес дискусією про предмет соціальної психології, її місце в системі наукового знання, про методи дослідження, практичний потенціал, основні напрями розвитку та актуальні завдання. Послаблення ідеологічного контролю та адміністрування в науці сприяли реабілітації соціальної психології, яку перед тим таврували як буржуазну науку. її було визнано самостійною галуззю наукових досліджень і навчальною дисципліною. Доступними для вітчизняних учених стали надбання світової соціальної психології.

Відродження соціальної психології завершилося у другій половині 70-х років XX ст. В Україні було створено різноманітні центри соціально-психологічних студій: кафедру соціальної та педагогічної психології в Київському державному університеті імені Т. Шевченка, відділи соціальної психології в Науково-дослідному інституті філософії АН України та Науково-дослідному інституті психології АПН України, відповідні кафедри у вузах Харкова, Одеси, інших міст.

Сучасний розвиток вітчизняної соціальної психології характеризується уточненням та конкретизацією предмета і об'єктів соціальної психології, активною підготовкою спеціалістів, публікацією наукових праць і навчальних видань, організацією конференцій, кристалізацією соціально-психологічної проблематики, відкриттям спеціальних наукових закладів, лабораторій і кафедр (наприклад, Інститут соціальної та політичної психології АПН України, кафедра соціальної психології в Прикарпатському університеті імені Василя Стефаника та ін.).